Як металобрухт допоможе Україні декарбонізуватися?

Цьогоріч на Україну чекають дві важливі події у сфері екології та захисту довкілля. По-перше, вже зовсім скоро офіційний Київ повинен оголосити про другий Національно-визначений внесок (НВВ2). Це нові зобов’язання, які наша країна візьме на себе щодо зменшення викидів парникових газів до 2030 року в рамках Паризької угоди.

Ну а по-друге, Євросоюз до кінця 2 кварталу має оприлюднити, як саме та проти яких країн він збирається застосовувати так званий «вуглецевий» податок (CBAM) аби захистити своїх виробників, що впроваджують заходи з декарбонізації виробництва.

Прийнявши план зниження викидів СО2 European Green Deal, згідно з яким Європа має стати екологічно нейтральним континентом до 2050-го року, Євросоюз накладе зобов’язання на європейських металургів перейти до більш екологічного виробництва сталі. Проте зробити це буде вкрай непросто, оскільки зараз у світі існують лише дві технології, що дозволяють витримувати норми Зеленої угоди – це водневе виробництво сталі та електросталеплавильний спосіб.

Перша з них є доволі примарною: застосування водню не відбувається в промислових масштабах, а поодинокі проєкти, що анонсуються, мають дослідно-випробувальний характер. Єдиною промисловою технологією виплавки сталі, яка дозволяє суттєво знизити викиди СО2, є електрометалургія.

Паростки брухтового протекціонізму
Таким чином, виплавка сталі за допомогою електроенергії – наразі єдиний метод, який дозволяє металургам дотримуватися викидів СО2 згідно з Green Deal. А тому вже зовсім скоро глобальний попит на металобрухт, вкупі з протекціонізмом стосовно власної сировини, почне різко зростати.

Це пов’язано з тим, що лише у США частка електрометалургії у загальному обсязі виробництва сталі значно перевищує 50%. Водночас у ЄС цей показник складає близько 40%, у Південної Кореї – 35%, у Японії – 20%, а в Китаї — менш як 10% (згідно з даними асоціації Worldsteel за 2019 рік). Тож не дивно, що наприкінці минулого року європейське сталеве лобі Eurofer закликало Еврокомісію запровадити обмеження на експорт металобрухту. А у Великобританії зробили ще радикальнішу заяву: власник місцевих металургійних заводів Санжів Хупта закликав уряд країни взагалі заборонити вивіз брухту аби металурги мали змогу декарбонізуватися.

І з найсвіжішого – японський сталевий гігант Nippon Steel заявив, що має намір інвестувати у будівництво великих електросталеплавильних печей для переплавки металобрухту, щоб досягти вуглецевої нейтральності до 2050-го року. Ці ініціативи вже закладені у бізнес-плані компанії.

Чому Україні потрібен брухт?

Попри прогресуючу деіндустріалізацію, Україна все ще залишається країною з розвиненою металургією, що є фундаментальною галуззю української економіки. Підприємства ГМК формують п’яту частину українського товарного експорту, забезпечують понад 30 млрд грн відрахувань до бюджетів усіх рівнів та дають роботу близько 280 тис. українців.

При цьому металобрухт є критично необхідною сировиною для метзаводів, оскільки ані конвертерна технологія, ані мартенівська, ані електрометалургійна (тобто жодна з існуючих) не можуть виробляти сталь без брухту.

Проте заготівля цієї сировини в Україні скорочується вже два десятиліття поспіль. Так, якщо у 2000 році брухтозаготівля досягла максимальної позначки у 11 млн тонн, то вже за підсумками 2019-20 років брухтозаготівельна галузь послідовно встановила два антирекорди – 3,1 млн тонн та 2,9 млн тонн відповідно. Українські металурги постійно відчували дефіцит брухту, через що багато сталеплавильних потужностей простоювали. Додатковим негативом став експорт сировини, який у 2015-му році сягнув неймовірної позначки у 1,2 млн тонн.

Щоб запобігти кризі у ГМК Верховна Рада 4,5 роки тому запровадила мито на експорт брухту. Це дало позитивній ефект, однак не відразу: дефіцит брухту скоротився з 20% до 11% в перший рік дії мита, а за підсумками минулого року фактично зник. При цьому варто відзначити, що Україні набагато вигідніше переробляти брухт на метпідприємствах в продукцію з доданою вартістю, ніж експортувати сировину.

Співставимо: 1 тонна експортованого брухту дає державі 1914 грн, тоді як 1 тонна брухту, переробленого в сталь, приносить 8200 грн бюджетам всіх рівнів у вигляді податків. На додаток, майже 95% експорту українського брухту відвантажується до країн, що проводять економічно недружню політику до української металургії: це Придністров’я і Туреччина.

Підсумовуючи, можна з упевненістю стверджувати, що мито на експорт брухту зробило свою справу – українські металурги залишилися з сировиною, а бюджети – з податками. Про необхідність продовження його дії говорити зайве. У цьому випадку треба розраховувати на збереження десятків тисяч та створення нових робочих місць, додаткове зростання ВВП, скорочення споживання енергоресурсів та викидів СО2, а також залучення додаткових інвестицій на переоснащення метпідприємств, що набуває особливої актуальності в умовах розгортання Європейського зеленого курсу.

Джерело: Економічна правда