Як працює тіньовий ринок брухту електроніки?

Тіньовий ринок електроніки

В кінці 1980-х років розвинені країни підписали так звану «Базельську конвенцію», яка забороняла експорт уживаної побутової та електронної техніки. Але, як виявилося згодом, переробка так званого «електронного» сміття займала багато часу і була нерентабельною. Саме так з’явився тіньовий ринок брухту електроніки, який сьогодні, за даними El Mundo, за обсягами дорівнює наркобізнесу.

Використану електротехніку заборонили через високий вміст в ній свинцю, ртуті та кадмію. Конвенцію не ратифікували в США, але там прийняли свої норми. Планувалося, що всю вживану електроніку перероблятимуть місцеві компанії, використовуючи для цього безвідходні та «зелені» технології. Проте, через відсутність інвесторів, реалізувати це на практиці не вдалося і країни-експортери почали шукати інші шляхи для збуту своєї електротехніки. Сьогодні Європа витрачає близько 130 млн євро в рік на імпорт рідкоземельних та дорогоцінних металів, що містяться в тій же побутовій та електронній техніці. Але при цьому 75% свого електронного брухту, який практичніше було б відправити на переробку, європейські компанії вивозять на звалища у країнах третього світу.

Щороку у Британії викидають 1,4 мільйона тонн електронного брухту, з них до 1,1 млн тонн просто «зникають» з офіційних звітів. З Німеччини, за оцінкою експертів, щотижня вивозять близько 100 контейнерів з електронним сміттям, і хоча у місцевих полісменів є круті відео, як вони на катерах відловлюють таку контрабанду, це — крапля в морі. Зазвичай, старі прилади та техніку кваліфікують як гуманітарну допомогу країнам третього світу або товари секонд-хенд. І, власне, під цим виглядом відправляють в Гану, Індію, Бразилію … і той же Китай. У порту Гонконга нелегальних контейнерів з e-сміттям можна нарахувати близько сотні щодня. При всьому бажанні, відстежити їх серед 63 тисяч інших контейнерів, які розвантажуються у порту за добу, практично неможливо. Так 56% всього світового електронного брухту накопичується в одному місці — китайському райцентрі Гуйюй у промисловому регіоні Гуанчжоу. Первинна переробка телефонів та комп’ютерів дає господарям цього бізнесу прибуток у розмірі 3 мільярдів доларів на рік.

Схожа ситуація з вживаною електротехнікою і в США. Середній користувач у Штатах заплатить за утилізацію комп’ютера 20-25 доларів. Ця цифра закладена в суму покупки, до того ж у багатьох виробників електротехніки є власні програми утилізації. Проблема в тому, що в рамках таких програм брухт віддають посередникам, а вони вже вирішують, як утилізувати його з максимальною вигодою. До прикладу, в США офіційно функціонують лише три заводи з переробки радіоелектроніки, проте в ході перевірок у далекому 2008-му, представники відповідних служб виявили 43 організації, які збували списані монітори за кордон.

На компютерному брухті, який потрапив на сміттєзвалище, в середньому можна заробити ще 20 доларів. Не дивно, що місто Гуйюй нагадує справжній хаб, площа якого майже дорівнює території Хорватії. Звалища, склади і майстерні тут розкидані по містах і селах, а робота влаштована за принципом сміттєсортувального заводу. З одним «але» — жодних екологічних норм. Тисячі робочих рук за 3 долари в день здатні зробити те, що в «нашому» світі буде коштувати 3 мільйони доларів за одну лише технологічну лінію із кваліфікованими працівниками.