Чи насправді металургам не вистачає брухту?

Steelmaking

За даними Держслужби статистики, негативне сальдо зовнішньої торгівлі України за 10 місяців минулого року у порівнянні з січнем-жовтнем 2017-го збільшилося на 7% і становило майже 8 млрд доларів. Зрозуміло, що одне з головних завдань — збільшити експорт товарів і, по можливості, — зменшити їхній імпорт. Кабмін докладає для цього чимало зусиль. Але виникає враження, що іноді корпоративні інтереси все-таки беруть гору і це перешкоджає експорту продукції та завдає шкоди нашій економіці…

На ті самі граблі?

Два десятиріччя Україна була одним з найбільших у Європі заготівельників і експортерів металобрухту. У кращі часи брухтовики щороку заготовляли 8—11 млн тонн брухту чорних металів, а експорт цієї сировини становив 4,5—5,2 млн тонн. Цього з лишком вистачало й для вітчизняної металургії, і для експорту. Так, у 1999 році на внутрішній ринок було поставлено 3,929 млн т брухту, на експорт — 4,743 млн т, а 2000-го — 5,89 і 5,188 млн тонн.

Таким чином, Україна експортувала майже 50% скрапу, як брухт зазвичай називають металурги. Вторчормети створювали тисячі робочих місць, регулярно платили зарплатню та податки, завантажували своїми замовленнями порти, залізницю й судна річфлоту. Експорт брухту забезпечував надходження до скарбниці у розмірі приблизно 1 млрд доларів на рік.

Але 10 років тому, перед вступом України до СОТ, щоб стримати експорт брухту, було запроваджено мито — 30 євро за 1 тонну брухту. Як підсумок, прибутковість і привабливість бізнесу в сфері заготівлі й постачання брухту чорних металів на внутрішній і зовнішній ринки знизилися майже до нуля. Хоча на обсягах постачання сировини на метпідприємства це ніяк не позначилося, оскільки й раніше потреби металургів задовольнялися з лишком. Зате через зниження обсягів у брухтозаготівельних підгалузях економіка країни зазнала збитків. Тисячі людей втратили робочі місця. Зменшилися надходження валюти. У зовнішньоекономічному секторі виникли проблеми й непорозуміння у відносинах з окремими країнами (наприклад, з Туреччиною), що імпортують наш металобрухт.

Незважаючи на негативний досвід, у 2018 році експортне мито підняли вже до 42 євро за тонну. В результаті експорт брухту чорних металів за три квартали минулого року зменшився на 4,1% (порівняно з таким самим періодом 2017 року) — до 307,9 тис. тонн. Імпорт за цей період склав 29,4 тис. тонн, і помітно на забезпечення сировиною нашої металургії не вплинув. Ініціатори введення цього екстрависокого вивізного мита аргументували своє рішення просто — сировини гостро бракує вітчизняним металургам. Але чи так це?

Скільки потрібно брухту?

Українська асоціація вторинних металів (УАВтормет) оцінює металофонд країни в 300—500 млн тонн. А за даними інших джерел, він становить 600—650 млн тонн. Крім того, металофонд постійно поповнюється — у зв’язку з моральним старінням, завершенням терміну експлуатації й непридатністю багатьох комунальних мереж, заводського обладнання, техніки тощо, тому ресурс для збору й експорту брухту тільки зростає. Тож при його заготівлі обсягом як мінімум 5 млн тонн на рік (і навіть удвічі більше) говорити про виснаження його запасів не доводиться. Це, по-перше.

По-друге, неправильна і теза про те, що скрапу не вистачає металургам. Ось цифри. В 2017 році заготівля брухту становила 3,777 млн тонн. На меткомбінати прийшло 3,26 млн тонн. Щодо імпортних поставок брухту, то їх надійшло лише 28,6 тис. тонн. Металурги в останні роки використовували не більше 12% привізного брухту (відповідно до обсягів виробництва сталі), а у 2017-му — приблизно 15%. Підкреслимо, йдеться лише про сировину, привезену на метзаводи зі сторони. А ще врахуйте, що на метпідприємствах при виробництві продукції утворюється і власний, так званий оборотний брухт.

Структура вітчизняних сталеплавильних потужностей порівняно з 2017-м не змінилася. Залишається колишньою й технологія. Торік Україна виготовила 21,4 млн тонн сталі. Виходить, для її виплавки треба було 21,0 х 0,15 = 3,15 млн тонн привізного брухту. Сьогодні ми можемо заготовляти приблизно 5 млн тонн брухту щороку, як це було нещодавно. Виходить, Україна може й повинна експортувати не менш як 1,5 млн тонн брухту на рік.

Цікаво й інше. Коли ми у величезних обсягах продаємо залізну руду, заготовку, сляби й інші напівфабрикати закордонним металургам, то забезпечуємо їхню роботу у більшій мірі, ніж коли продаємо скрап. Зауважимо, у нас ніхто не обмежує експорт залізної руди, яка є важливішою сировиною для металургії, ніж скрап. Також немає експортного мита на напівфабрикати. Величезне мито встановлено тільки на металобрухт.

Ідемо далі. В Україні працюють чотири більш-менш великі електрометалургійні заводи, яким потрібен металобрухт, а також мікропідприємства, які не відіграють значної ролі у споживанні скрапу. Меткомбінати ж повного циклу, що визначають обличчя нашої металургії, експлуатують доменні печі й конвертери, а тому можуть працювати тільки на руді. Взагалі не використовуючи скрап! Річ у тім, що доцільність використання у виробництві сталі скрапу на таких комбінатах визначається насамперед цінами на залізну руду (відповідно й чавун), з одного боку, і цінами на брухт чорних металів, з другого. Порівняно низька вартість руди (приблизно 70 доларів за тонну) робить її сировиною вигіднішою. Чому? Собівартість готової продукції на комбінатах з повним металургійним циклом на 80% залежить від собівартості чавуну, а зовсім не вартості привізного брухту. Скажімо, на світових ринках восени минулого року тонна чавуну коштувала майже 370 доларів, а брухту — приблизно 315 доларів. І знову виходить, що при нинішній вартості металургійного переділу нерідко вигідніше брухт експортувати, а не переплавляти його, прокатати заготовку або сляби і експортувати ці напівфабрикати.

Отож всупереч поширеній думці, брухту чорних металів нашим металургам вистачає з лишком. Ба більше, Україна буквально затоварена цією сировиною. Наші підприємства мають необмежені можливості купувати на внутрішньому ринку стільки металобрухту, скільки хочуть. І обсяги його заготівель й експорту можна збільшити в рази! Уже в 2019 році в Україні додатково до обсягу, який збирають нині, — майже 3,8 млн тонн — може бути заготовлено ще 1,0—1,5 млн тонн.

«Виробничі хитрощі»

Парадокс ситуації в тому, що в нас на законодавчому рівні дозволяють вивозити брухт до країн ЄС при експортному миті в 7,5 євро за тонну. Чому ж цього не роблять? Все тому, що експорт брухту до ЄС елементарно блокується неймовірною кількістю довідок, витягів, декларацій, форм тощо, які згідно з вимогами української митниці оформити практично неможливо. В результаті експорт брухту до країн ЄС теоретично дозволено, але на ділі заблоковано бюрократичними перепонами, перебороти які нереально.

Є в цій справі й свої «виробничі хитрощі». Для обґрунтування рішень щодо обмеження експорту скрапу металурги завжди завищують свої потреби в привізному брухті на 20—25%, чим дезінформують владні структури. Суть «хитрощів» ще й у тому, що блокуючи експорт скрапу, металурги змушують брухтовиків продавати їм сировину за цінами, нижчими за світові на 25—30%. За рахунок нижчої закупівельної ціни металурги, за розрахунками незалежних експертів, без жодних зусиль отримують чистий прибуток у розмірі приблизно 200—250 млн доларів на рік. Виходить, що в умовах української ринкової економіки одні суб’єкти ринку — брухтозаготівельники — по суті, субсидують інших — меткомбінати й заводи. Нічого подібного ніде у світі немає!

Розв’язання проблеми лежить виключно в площині дерегуляції сфери забезпечення внутрішнього ринку й експорту брухту чорних металів. Для цього необхідно реалізувати низку заходів. Скажімо, при зниженні до розумних меж мита на експортований брухт в усі країни до 7,5 євро за тонну, яка встановлена при експорті металобрухту до ЄС, обсяги експорту брухту вже цього року можуть сягнути 1,5—2,0 млн тонн, Україна може отримати до 600 млн доларів і приблизно 10—15 млн євро просто в бюджет — за рахунок експортного мита. Невже такі гроші — зайві?

Джерело: «Голос України»